Вектори педагогічної діяльності Кирила Стеценка (до 135-річчя від дня народження композитора)

Кирило Григорович Стеценко   (1882 1922 )  видатний український композитор-класик, чудова музика якого уже більше століття звучить не лише в Україні, а й далеко за її межами. Діяльність Стеценка була надзвичайно багатогранною. Він був педагогом, диригентом, музичним критиком, протоієреєм УАПЦ,  відомим громадським діячем.

Кирило Стеценко — один із засновників української національної композиторської школи, митець великого оригінального таланту, автор значної кількості творів у багатьох музичних жанрах.

 

Ім’я Кирила Стеценка (1882-1922) асоціюється багатьом меломанам насамперед з його композиторським доробком у першу чергу з блискучими хоровими та вокально-інструментальними композиціями, обробками народних пісень. Водночас його педагогічна діяльність залишається обабіч сучасного науково-дослідницького пошуку.

Як педагог К. Стеценко значно приклався до національної методики викладання музики та співу, він досліджував проблеми цілісної системи музичного виховання – від дошкільних закладів до вузів. Попри короткий вік (39 років), митець провадив активну педагогічну практику. Після закінчення Київської духовної академії у 1903 р. він працював вчителем музики і співу в Київській церковно-учительській школі. Під час літніх канікул К. Стеценко викладав співи на короткотермінових периферійних учительських курсах (в Таращі, Лубнах, Білій Церкві), які відбувались з метою підвищення методичного рівня народних освітян і підготовки курсантів до іспитів на звання вчителя. У процесі тісного спілкування з учителями народних шкіл митець глибше збагнув специфіку й потреби шкільної музичної освіти, що згодом привело до посиленої уваги до проблем дитячого музичного виховання.

В 1907-1909 pp. K. Стеценко працював вчителем співу в гімназії Білої Церкви. У 1909 р. він повернувся до Києва, де протягом року викладав в учительському інституті та фельдшерській школі, також у гімназіях. В 1910 p. K. Стеценко оселився в с. Тиврові Вінницької області, де працював вчителем співів у місцевому духовному училищі. Протягом 1915-1916 pp. він читав лекції з методики співу на вчительських курсах у м. Ямполі, які згодом стали підґрунтям його “Початкового курсу нотного співу” (1918). Тут він обґрунтував необхідність створення постійних диригентських курсів, введення співів як навчальної дисципліни в усі заклади, що готують учительські кадри (з його ініціативи такі курси були згодом зорганізовані в у м. Ямполі),

З 1917 p. K. Стеценко працював у Києві: спочатку викладачем співів у вчительській семінарії, де свого часу розпочалася його педагогічна діяльність, згодом у музичному відділі Міністерства Освіти УHP, в музичному відділі культурно-просвітницької спілки “Дніпросоюз”, де займався розробкою нових освітніх проектів, виступив з ініціативою створення в консерваторії кафедри народної музики, відкриття в 10 містах України музичних шкіл, заснування кобзарської школи, диригентського інституту, низки двомісячних курсів у Києві та провінції задля поширення нотної грамоти й хорового співу серед учителів тощо. Також К. Стеценко розробив проект реорганізації музичної освіти (його рукописний варіант зберігається у відділі рукописів НБУ України ім. В. Вернадського), виступав за “удержавлення” консерваторій, музичних шкіл, ініціював відкриття музичних факультетів при університетах для навчання шкільних учителів музики і співів. У 1921 p. K. Стеценка обрали професором класу хорового співу Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (тепер Київська національна музична академія ім. П. Чайковського).

Серед праць педагогічного спрямування К. Стеценка – методичні посібники та хрестоматійні збірки для школи, доповіді “Про народну пісню як елемент виховання”, “Українська пісня в народній школі” (1917), “Початковий курс навчання дітей нотного співу” (1918), “Шкільний співаник”(1918), рукописи “Методика шкільного співу”, “Записки з педагогіки” та ін.

У формуванні педагогічно-методичних принципів та світоглядних засад К. Стеценка вирішальну роль відіграв М. Лисенко. Як і основоположник національної академічної музики, К. Стеценко піклувався про поповнення навчального музичного репертуару, побудованого на кращих зразках народнопісенної творчості. Причому посилена увага належала збагаченню дитячого музичного репертуару: задля цієї “благородної місії” у 1906 р. митець впорядкував збірку пісень “Луна” “для сім’ї і школи”, яка складалася з народних пісень, його власних творів та дитячих пісень тогочасних композиторів. За мету К. Стеценко ставив виховання підростаючого покоління на основі “художніх почуттів, природного прагнення краси як вічної правди”.

Опираючись на власний педагогічний досвід, К. Стеценко радив розвивати музичні здібності всіх, без винятку, дітей, з метою музичного “вирівнювання класу” розсаджував дітей зі слабкими музичними даними поміж більш здібними, пропагував прийом хорової декламації текстів дитячих пісень перед вивченням їх мелодій.

На думку К. Стеценка, спів є важливим засобом патріотичного виховання, він сприяє розумовому, психічному й фізичному розвиткові дітей. Навчальний матеріал Стеценко-педагог радив подавати наступним чином: висота тону, інтервали, метроритм, темп, динаміка, альтерація, багатоголосся. Він звертав увагу на вміння правильно дихати, на положення тіла при співі, формував відчуття співу “і вище, і нижче”, радив читати вірші на одній висоті “всім класом, окремими партами і поодинці”. Завдяки цьому визначав, хто з учнів не “попадає в тон”.

К. Стеценко займався розробкою теоретичних засад системи музичної освіти і виховання дітей на українознавчих засадах. Він наголошував на загальній доступності та обов’язковості музичного виховання, відповідності дидактичного матеріалу віковим та психологічним особливостям дітей.

Констатується гостра необхідність активного використання праць педагогічного спрямування К. Стеценка в музично-педагогічній практиці, підготовка до публікації його рукописних фоліантів та перевидання вже існуючих робіт.

Отже, педагогічна царина творчості К. Стеценка є важливою сторінкою національної системи музично-педагогічного виховання, а його інноваційні ідеї щодо запровадження загальної музичної освіти у школах, реорганізації музичної освіти й музичного життя в країні й донині не втрачають актуальності.

                                                     Микола Ластовецький – методист ДМК   імені В. Барвінського, доцент кафедри музикознавства та фортепіано Інституту музичного мистецтва ДДПУ ім. І.Франка, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки композиторів України.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *