«…він безсмертний. Він був вищим творцем краси, володарем чистих насолод мелодій»

 

До 175 річчя від дня народження та 105 річчя смерті М.Лисенка

/22.03.1842 – 06.11.1912/

М.Лисенко – композитор, основоположник  української класичної музики, педагог, хоровий диригент, громадський діяч

 22 березня виповнилося 175 років від дня народження М.Лисенка

 Ім’я Миколи Лисенка в українській та світовій музиці завжди порівнюють з іменем Тараса Шевченка в літературі. Вони стали національними символами нашого народу, який гідно вшанував своїх співців, одного назвавши Кобзарем, а другого – Бояном.

Т.Шевченко, геніаль­ний національний пророк, став творцем української літературної мови, М.Лисенко – фундато­ром національної композиторсь­кої школи XIX ст.

Нові часи не послабили уваги до постаті М.Лисенка, навпаки, поряд з ґрунтовними дослідженнями його композиторської діяльності, виникає цікавість до Лисенка як до живої творчої особистості. Вражають масштаби різнобіч­ної діяльності М.Лисенка. Він був талановитим і плідним композитором, блискучим піаністом, ди­ригентом, педагогом, фольклористом, культурно-громадським діячем, який разом з іншими митцями сміливо обстоював права українського народу на розви­ток мови, літератури, мистецтва. Він, як слушно відзначав С.Людкевич, мав «високогуманну суспільну душу».

Микола Лисенко народився 22 березня 1842 р. в с.Гриньки на Полтавщині у дворянській родині, яка походила із старо­винного козацького роду. Батько, Віталій Романович Лисенко, офіцер орденського кірасирського полку, був людиною освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав і любив літературу, народну творчість. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду, вихованка петербурзького Смольного інституту шляхетних дівчат.

Зрос­тання і формування світогляду майбутнього композитора відбувалось під різними впливами. Мати в усьому дотримувалась аристократичного, французько­го виховання, і, здавалось, на­завжди приспала національну свідомість сина. Але саме тут, у серці України, на Полтавщині, два українські генії – два Мико­ли – Гоголь та Лисенко – зуміли відтворити сторінки народного життя, красу народних пісень, збагатили свою свідомість висо­кою естетичною культурою.

Навчаючись у Харківській гімназії, М.Лисенко паралельно удосконалював свою фортепіан­ну майстерність у відомих педа­гогів А.Паночіні, І.Вільчека та М.Дмитрієва – найвидатніших піаністів свого часу. Юний музи­кант майже без труднощів долав твори Ліста, Шумана, Моцарта, Бетховена. Концертна діяльність Лисенка як піаніста, розпочавшись із 14-15 років, триватиме до кінця життя, близько 55 років.

Здобуваючи вищу освіту у Харківському та Київському університетах, М.Лисенко поринає у студентське життя: опановує науки, бере участь у таємничих зібраннях, у гарячих дискусіях щодо національного питання, збирає фольклорний матеріал, здійснюючи поїздки по селах Полтавщини та Київщини з П.Чубинським. Широким планом на­креслюється діяльність М.Лисенка, як фольклориста. Він сприй­має український фольклор як безцінний скарб, в якому віддзеркалюється духовний світ людини, його світогляд, харак­тер, історія. «Саме життя дзве­нить у цих піснях», – скаже зго­дом своєму учневі Л.Ревуцькому. Саме Київський університет стає тим місцем, де підсвідоме тяжіння Лисенка до українськості вибухнуло справжньою любов’ю й бажанням праці на українську ідею: «…усе, що ховалося в тайниках його серця, спалахнуло яскравим полум’ям, … а всі прагнення згуртувалися в одну широку любов до свого рідного народу й до духовного вияву його особистості…». М.Старицький згадує: «Лисенко просто перемінився і почав доводити, що нам усім не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти по-українському, щоб зробити цю мову культурною і своєю…».

Пожвавлюється і суспільно-куль­турна діяльність М.Лисенка. В концертах він часто виступає як піаніст-соліст, акомпаніатор, ке­рує хорами. Незгладимий слід в житті молодого музиканта зали­шило перепоховання тіла Шев­ченка з Петербурга в Київ. За однією із версій, Лисенко належав до тих патріотів, котрі несли труну Шевченка.

У 22-річному віці Микола Лисенко отримав диплом на фізико-математичному факультеті, а через рік захистив дисертацію на ступінь кандидата природни­чих наук.

Протягом двох років (1867-1869) Лисенко навчається у        Лейпцизькій консерваторії, одно­му з найвідоміших у Європі на­вчальних закладів. Йому щастить навчатись у видатних педагогів Е.Венцеля, К.Рейнеке, І.Мошеліса, Е.Ріхтера та ін. В Лейпцигу Лисенко видає свої перші твори – фортепіанну «Сюїту на теми народних пісень у формі старовинних танців», перші два «Збірники обробок українських народних пісень для голосу в супроводі фортепіано». За життя він видасть сім таких збірників по 40 пісень, а загалом – понад 600 обробок народних пісень, які є безцінною спадщиною композитора.

Тоді ж у Лейпцигу композитор видає і перший випуск циклу «Музика до «Кобзаря» Т.Шевченка, цикл, який не має аналогів у світовій музичній літературі. Іван Франко писав, що Лисенко «…відчував музикальність вірша глибше, і зумів віддати її краще від усіх інших композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза». А видатний західноукраїнський композитор ХХ ст. С.Людкевич називав ці твори «правдивими перлинами наскрізь оригінальної Лисенкової творчості».

Хорова по­ема «Заповіт» (1868) була першим твором на текст Т.Шевченка, яка написана на замовлення діячів Західної України до роковин з дня смерті Т.Шевченка і символічно розпочинає багато­літню працю композитора над циклом «Музика до «Кобзаря».

Повернувшись до Києва, мо­лодий музикант змушений на проживання заробляти приват­ними уроками та викладанням в інституті шляхетних дівчат. Син композитора згадує: «Потомственний дворянин перетворив­ся на різночинця, вчителя музики, що заробляє на хліб своєю працею».

З метою запису народних пісень Лисенко здійснює поїздки по Галичині, Сербії. Поступово він здобуває популярність в Ук­раїні як вчений фольклорист, один з перших дослідників на­родної пісні. У 1873 році видано  першу наукову працю Лисенка про український музичний фольклор «Характеристика музичних особ­ливостей українських дум і пісень,  виконуваних кобзарем Вересаєм». Лисенко згуртовує навколо себе багатьох шанувальників народної пісні, її знавців, носіїв, збирачів, це І.Франко, з голосу якого він записав 22 народні мелодії, Л.Українка, М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий, О.Кошиць, М.Садовський та ба­гато інших.

Після перебування в Петер­бурзі (1874-1876), де М.Лисенко удосконалював свою освіту у видатного композитора, педаго­га М.Римського-Корсакова, він повертається до Києва, де на нього чекає неприємна звістка про підписання Емського указу про повну заборону української мови у всіх друкованих видан­нях, театральних виставах, пресі. З огляду на цей указ, Лисенкові хори виконували українські пісні іншими мовами. У створених солоспівах і хорах з цик­лу «Музика до «Кобзаря»: «Огні горять», «У неділю вранці-рано», «Доля», «Гетьмани», «О, милий Боже України», «Іван Гус», «Наш отаман Гамалія», кантатах «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» та інших творах яскраво звучить протест проти націо­нального гноблення України та ідея народної волі.  

Не меншою за впливом на розвиток української культури була й театральна діяльність Лисенка. Він є одним із фундаторів українського професійного театру, зокрема і оперного. Ним створені опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», дитячі опери. Та чи не найвидатнішим досягненням оперної творчості Лисенка і українського оперного мистецтва XIX ст. стала опера «Тарас Бульба», в які зреалізувались прагнення композитора створити яскраво національну історико-героїчну драму, яка назавжди залишиться здобутком для всіх, хто небайдужий до своєї національної історії музичної культури, пісенного фольклору свого народу.

Людина глибоко віруюча, Ли­сенко створив і твори духовного змісту: «Кант Христу», «Пречиста Діво, мати Руського краю», «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» та інші.  

Лисенко завжди був натхнен­ником організації різних ве­чорів, присвячених ювілейним датам українських великих діячів – Т.Шевченка, І.Котля­ревського та ін. Часто дає і благодійні концерти, в яких висту­пає з сольними фортепіанними програмами, а також з концертами хорів, якими керує. З 1892 по 1902 роки Лисенко влаштовує знамениті «хорові подорожі» по Україні, в яких виконувались його власні хорові твори на тексти Шевченка та обробки народних пісень. Заповітною мрією Лисенка було популяризувати українську пісню по світу й презентувати її широкому загалу, але це здійснити вдалося лишень його учневі й послідовнику О.Кошицю, що й було виконано під час гастролей по Європі та Америці капелою «Думка».

У 1903 році українська і світова громадськість урочисто відзначила 35-річчя творчої діяльності Лисенка, що перетворилося на свято національної культури і за масштабами не мало собі рівних на Україні. Ініціювали цей проект діячі Галичини. І це не дивно, бо зв’язки Лисенка з Галичиною займали ціле його життя, починаючи з того моменту, коли йому 25-річному студентові було замовлено О.Барвінським (батьком композитора Василя Барвінського) музику до «Заповіту». Про творчі контакти свідчать і його листи до І.Франка, Ф.Колесси, А.Вахнянина, О.Нижанківського та інших.

На зібрані кошти від ювілейних концертів М.Лисенко заснував першу в Україні національну Музично-драматичну школу, яка працювала у програмному режимі вищих навчальних закладів. Так зреалізувалась його мрія створити засади національної музичної освіти. Хоровими диригентами й композиторами стали його найталановитіші учні – К.Стеценко, Л.Ревуцький, М.Микиша, О.Кошиць, В.Верхо­винець.

В атмосфері переслідування української культури, через свою активну національно-громадську позицію композитор потрапляє у розряд «неблагодійних». Музично-драматична школа та Микола Віталійович як її директор постійно були під наглядом поліції. Збереглися в архівах доноси та  жандармські протоколи про «вчителя Лисенка», в домі якого збираються «підозрілі особи і збираються кошти на «націоналістичні цілі».

З діяльністю М.Лисенка по­в’язана і історія Київського Ук­раїнського клубу – унікального національного культурно-громадського осередку, який створено у 1908 році. При «Ук­раїнському клубі» був створений комітет для спорудження пам’ят­ника Т.Шевченкові та комітет для відзначення 50-х роковин від дня смерті поета у 1911 p., який очолив М.Лисенко. Композитор пережив клуб на 5 днів, який ліквідували за «антиурядову діяльність» у 1912 році.

Похорон М.Лисенка став відвертою багатотисячною політичною демонстрацією (лише хористів співало близько 1200) людей з різних регіонів України. Українська молодь уперше стала тоді на оборону національної святині, оточивши жалобний похід і не даючи поліції провадити арешти. 

Високо оцінюючи значення М.Лисенка у відродженні національної куль­тури, патріарх української музики Станіслав Людкевич пи­сав: «Треба пам’ятати  й підкреслювати тільки одну найбільшу його заслугу: він створив собі «нерукотворний пам’ятник» як «основоположник оригінального українського національного стилю в музиці» і на основі цього стилю з’єднав Східну і Західну Україну».

Але чи не найвищою нагородою М.Лисенку є не просто данина пам’яті й шана народу, а те, що саме йому судилося стати автором двох національних гімнів, які утверджують духовну велич Людини й Народу – «Вічний революціонер» на вірші І.Франка та «Молитва за Україну» – «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», яка стала другим державним гімном   України.

 

                                                         Лариса Соловей,

викладач Дрогобицького музичного коледжу імені  В.Барвінського

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *