
До 175 річчя від дня народження та 105 річчя смерті М.Лисенка
/22.03.1842 – 06.11.1912/
М.Лисенко – композитор, основоположник української класичної музики, педагог, хоровий диригент, громадський діяч
22 березня виповнилося 175 років від дня народження М.Лисенка
Ім’я Миколи Лисенка в українській та світовій музиці завжди порівнюють з іменем Тараса Шевченка в літературі. Вони стали національними символами нашого народу, який гідно вшанував своїх співців, одного назвавши Кобзарем, а другого – Бояном.
Т.Шевченко, геніальний національний пророк, став творцем української літературної мови, М.Лисенко – фундатором національної композиторської школи XIX ст.
Нові часи не послабили уваги до постаті М.Лисенка, навпаки, поряд з ґрунтовними дослідженнями його композиторської діяльності, виникає цікавість до Лисенка як до живої творчої особистості. Вражають масштаби різнобічної діяльності М.Лисенка. Він був талановитим і плідним композитором, блискучим піаністом, диригентом, педагогом, фольклористом, культурно-громадським діячем, який разом з іншими митцями сміливо обстоював права українського народу на розвиток мови, літератури, мистецтва. Він, як слушно відзначав С.Людкевич, мав «високогуманну суспільну душу».
Микола Лисенко народився 22 березня 1842 р. в с.Гриньки на Полтавщині у дворянській родині, яка походила із старовинного козацького роду. Батько, Віталій Романович Лисенко, офіцер орденського кірасирського полку, був людиною освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав і любив літературу, народну творчість. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду, вихованка петербурзького Смольного інституту шляхетних дівчат.
Зростання і формування світогляду майбутнього композитора відбувалось під різними впливами. Мати в усьому дотримувалась аристократичного, французького виховання, і, здавалось, назавжди приспала національну свідомість сина. Але саме тут, у серці України, на Полтавщині, два українські генії – два Миколи – Гоголь та Лисенко – зуміли відтворити сторінки народного життя, красу народних пісень, збагатили свою свідомість високою естетичною культурою.
Навчаючись у Харківській гімназії, М.Лисенко паралельно удосконалював свою фортепіанну майстерність у відомих педагогів А.Паночіні, І.Вільчека та М.Дмитрієва – найвидатніших піаністів свого часу. Юний музикант майже без труднощів долав твори Ліста, Шумана, Моцарта, Бетховена. Концертна діяльність Лисенка як піаніста, розпочавшись із 14-15 років, триватиме до кінця життя, близько 55 років.
Здобуваючи вищу освіту у Харківському та Київському університетах, М.Лисенко поринає у студентське життя: опановує науки, бере участь у таємничих зібраннях, у гарячих дискусіях щодо національного питання, збирає фольклорний матеріал, здійснюючи поїздки по селах Полтавщини та Київщини з П.Чубинським. Широким планом накреслюється діяльність М.Лисенка, як фольклориста. Він сприймає український фольклор як безцінний скарб, в якому віддзеркалюється духовний світ людини, його світогляд, характер, історія. «Саме життя дзвенить у цих піснях», – скаже згодом своєму учневі Л.Ревуцькому. Саме Київський університет стає тим місцем, де підсвідоме тяжіння Лисенка до українськості вибухнуло справжньою любов’ю й бажанням праці на українську ідею: «…усе, що ховалося в тайниках його серця, спалахнуло яскравим полум’ям, … а всі прагнення згуртувалися в одну широку любов до свого рідного народу й до духовного вияву його особистості…». М.Старицький згадує: «Лисенко просто перемінився і почав доводити, що нам усім не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти по-українському, щоб зробити цю мову культурною і своєю…».
Пожвавлюється і суспільно-культурна діяльність М.Лисенка. В концертах він часто виступає як піаніст-соліст, акомпаніатор, керує хорами. Незгладимий слід в житті молодого музиканта залишило перепоховання тіла Шевченка з Петербурга в Київ. За однією із версій, Лисенко належав до тих патріотів, котрі несли труну Шевченка.
У 22-річному віці Микола Лисенко отримав диплом на фізико-математичному факультеті, а через рік захистив дисертацію на ступінь кандидата природничих наук.
Протягом двох років (1867-1869) Лисенко навчається у Лейпцизькій консерваторії, одному з найвідоміших у Європі навчальних закладів. Йому щастить навчатись у видатних педагогів Е.Венцеля, К.Рейнеке, І.Мошеліса, Е.Ріхтера та ін. В Лейпцигу Лисенко видає свої перші твори – фортепіанну «Сюїту на теми народних пісень у формі старовинних танців», перші два «Збірники обробок українських народних пісень для голосу в супроводі фортепіано». За життя він видасть сім таких збірників по 40 пісень, а загалом – понад 600 обробок народних пісень, які є безцінною спадщиною композитора.
Тоді ж у Лейпцигу композитор видає і перший випуск циклу «Музика до «Кобзаря» Т.Шевченка, цикл, який не має аналогів у світовій музичній літературі. Іван Франко писав, що Лисенко «…відчував музикальність вірша глибше, і зумів віддати її краще від усіх інших композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза». А видатний західноукраїнський композитор ХХ ст. С.Людкевич називав ці твори «правдивими перлинами наскрізь оригінальної Лисенкової творчості».
Хорова поема «Заповіт» (1868) була першим твором на текст Т.Шевченка, яка написана на замовлення діячів Західної України до роковин з дня смерті Т.Шевченка і символічно розпочинає багатолітню працю композитора над циклом «Музика до «Кобзаря».
Повернувшись до Києва, молодий музикант змушений на проживання заробляти приватними уроками та викладанням в інституті шляхетних дівчат. Син композитора згадує: «Потомственний дворянин перетворився на різночинця, вчителя музики, що заробляє на хліб своєю працею».
З метою запису народних пісень Лисенко здійснює поїздки по Галичині, Сербії. Поступово він здобуває популярність в Україні як вчений фольклорист, один з перших дослідників народної пісні. У 1873 році видано першу наукову працю Лисенка про український музичний фольклор «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм». Лисенко згуртовує навколо себе багатьох шанувальників народної пісні, її знавців, носіїв, збирачів, це І.Франко, з голосу якого він записав 22 народні мелодії, Л.Українка, М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий, О.Кошиць, М.Садовський та багато інших.
Після перебування в Петербурзі (1874-1876), де М.Лисенко удосконалював свою освіту у видатного композитора, педагога М.Римського-Корсакова, він повертається до Києва, де на нього чекає неприємна звістка про підписання Емського указу про повну заборону української мови у всіх друкованих виданнях, театральних виставах, пресі. З огляду на цей указ, Лисенкові хори виконували українські пісні іншими мовами. У створених солоспівах і хорах з циклу «Музика до «Кобзаря»: «Огні горять», «У неділю вранці-рано», «Доля», «Гетьмани», «О, милий Боже України», «Іван Гус», «Наш отаман Гамалія», кантатах «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» та інших творах яскраво звучить протест проти національного гноблення України та ідея народної волі.
Не меншою за впливом на розвиток української культури була й театральна діяльність Лисенка. Він є одним із фундаторів українського професійного театру, зокрема і оперного. Ним створені опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», дитячі опери. Та чи не найвидатнішим досягненням оперної творчості Лисенка і українського оперного мистецтва XIX ст. стала опера «Тарас Бульба», в які зреалізувались прагнення композитора створити яскраво національну історико-героїчну драму, яка назавжди залишиться здобутком для всіх, хто небайдужий до своєї національної історії музичної культури, пісенного фольклору свого народу.
Людина глибоко віруюча, Лисенко створив і твори духовного змісту: «Кант Христу», «Пречиста Діво, мати Руського краю», «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» та інші.
Лисенко завжди був натхненником організації різних вечорів, присвячених ювілейним датам українських великих діячів – Т.Шевченка, І.Котляревського та ін. Часто дає і благодійні концерти, в яких виступає з сольними фортепіанними програмами, а також з концертами хорів, якими керує. З 1892 по 1902 роки Лисенко влаштовує знамениті «хорові подорожі» по Україні, в яких виконувались його власні хорові твори на тексти Шевченка та обробки народних пісень. Заповітною мрією Лисенка було популяризувати українську пісню по світу й презентувати її широкому загалу, але це здійснити вдалося лишень його учневі й послідовнику О.Кошицю, що й було виконано під час гастролей по Європі та Америці капелою «Думка».
У 1903 році українська і світова громадськість урочисто відзначила 35-річчя творчої діяльності Лисенка, що перетворилося на свято національної культури і за масштабами не мало собі рівних на Україні. Ініціювали цей проект діячі Галичини. І це не дивно, бо зв’язки Лисенка з Галичиною займали ціле його життя, починаючи з того моменту, коли йому 25-річному студентові було замовлено О.Барвінським (батьком композитора Василя Барвінського) музику до «Заповіту». Про творчі контакти свідчать і його листи до І.Франка, Ф.Колесси, А.Вахнянина, О.Нижанківського та інших.
На зібрані кошти від ювілейних концертів М.Лисенко заснував першу в Україні національну Музично-драматичну школу, яка працювала у програмному режимі вищих навчальних закладів. Так зреалізувалась його мрія створити засади національної музичної освіти. Хоровими диригентами й композиторами стали його найталановитіші учні – К.Стеценко, Л.Ревуцький, М.Микиша, О.Кошиць, В.Верховинець.
В атмосфері переслідування української культури, через свою активну національно-громадську позицію композитор потрапляє у розряд «неблагодійних». Музично-драматична школа та Микола Віталійович як її директор постійно були під наглядом поліції. Збереглися в архівах доноси та жандармські протоколи про «вчителя Лисенка», в домі якого збираються «підозрілі особи і збираються кошти на «націоналістичні цілі».
З діяльністю М.Лисенка пов’язана і історія Київського Українського клубу – унікального національного культурно-громадського осередку, який створено у 1908 році. При «Українському клубі» був створений комітет для спорудження пам’ятника Т.Шевченкові та комітет для відзначення 50-х роковин від дня смерті поета у 1911 p., який очолив М.Лисенко. Композитор пережив клуб на 5 днів, який ліквідували за «антиурядову діяльність» у 1912 році.
Похорон М.Лисенка став відвертою багатотисячною політичною демонстрацією (лише хористів співало близько 1200) людей з різних регіонів України. Українська молодь уперше стала тоді на оборону національної святині, оточивши жалобний похід і не даючи поліції провадити арешти.
Високо оцінюючи значення М.Лисенка у відродженні національної культури, патріарх української музики Станіслав Людкевич писав: «Треба пам’ятати й підкреслювати тільки одну найбільшу його заслугу: він створив собі «нерукотворний пам’ятник» як «основоположник оригінального українського національного стилю в музиці» і на основі цього стилю з’єднав Східну і Західну Україну».
Але чи не найвищою нагородою М.Лисенку є не просто данина пам’яті й шана народу, а те, що саме йому судилося стати автором двох національних гімнів, які утверджують духовну велич Людини й Народу – «Вічний революціонер» на вірші І.Франка та «Молитва за Україну» – «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», яка стала другим державним гімном України.
Лариса Соловей,
викладач Дрогобицького музичного коледжу імені В.Барвінського